0 800 300 545

контакт-центр

Подякуй ветерану

Вже 75 років поспіль мільйони людей виходять на вулиці, щоб подякувати ветеранам Другої світової війни за справжню мужність та незламність духу, а також вшанувати тих, хто віддав своє життя, щоб ми жили у вільному і світлому сьогодні. Пам’ять про їхній подвиг житиме у наших серцях вічно, але, на жаль, не самі герої.

Тож нині важливий кожний день. І карантин – не привід забувати чи переносити урочистості, втрачаючи дорогоцінний час. Привітати наших героїв можна, не виходячи з дому. Разом з Укрпоштою. З нагоди 75-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні в умовах повної ізоляції, особливо літніх людей, Укрпошта ініціювала Всеукраїнську акцію «Подякуй ветерану на відстані».

Ми створили платформу, де кожен небайдужий має можливість виявити увагу до одного чи кількох із 11 тисяч учасників бойових дій, вік яких уже добігає до 100 років, але для яких слово «війна» так само свіже в пам’яті, як і 75 років тому.

До 9 травня ви можете дуже просто висловити свою вдячність: вкажіть, з якого ви регіону, напишіть текст подяки, а Укрпошта роздрукує вашу унікальну листівку та доставить ветерану в будь-який куточок нашої країни просто в руки. Можна зробити більше — і оплатити для пенсіонера набір базових продуктів або передплатити газету чи журнал. Дарувати радість і турботу так просто.

Цей проєкт був би неможливий без допомоги наших партнерів: Міністерства ветеранів України та Міжнародного благодійного фонду «Let’s help». Дякуємо їм і кожному з вас 💗

Напишіть слова вдячності ветеранам
Подякуй ветерану
Продуктовий набір для ветерана

Продуктовий набір для ветерана

Ціна — 100 грн
Оплатити

1. Рис довгий, ТМ «Хуторок», 0,8 кг

2. Вафлі «Артек», ТМ «Ріконд», 80 г

3. Бички з квасолею в т/с, ТМ «Аквамарин», 230 г

4. Олія соняшникова, ТМ «Олівія», 830 мл

5. Чорний цейлонський чай, ТМ HILLWAY, 25×2 г

Показати склад
Передплата на пів року для ветерана

Передплата на пів року для ветерана

Ціна — 150 грн
Оплатити

Надіслати індивідуальне привітання й оплатити продуктовий набір та піврічну передплату для наших героїв можна до 9 травня. Подарунки ветеранам доставимо у День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні або максимум до кінця травня.

Спогади поштовиків-дітей війни

Листи зберегли моє кохання, і тепер я дарую людям те ж тепло. Димов Іван Павлович, листоноша

Дві доньки і син, четверо онуків і вже вісім правнуків», — з величезною гордістю Іван Павлович Димов розповідає про свою з дружиною велику родину.

Втім, сімейного щастя могло і не бути, якби не ... пошта!

З майбутньою коханою Світланою Іван Павлович познайомився ще у школі – вони навчалися в одному класі.

Мама Свєти рано померла, з новою дружиною батька відносини не складалися, тож молода дівчина змушена була переїхати до двоюрідного брата. Він мешкав за більш як 4000 км від Одеси – у місті Ленінабад (нині – Худжанд, Таджикістан). Довгих три роки провела Світлана у Центральній Азії: закінчила текстильний технікум, працювала ткалею. Весь цей час лише завдяки постійному листуванню молоді закохані підтримували зв‘язок: з нетерпінням чекали на листи зі знайомим почерком зі, здавалося, іншого кінця світу, щоб відразу сісти за написання відповіді. «Тоді ж іншого зв’язку особливо не було, тож відправляли одне одному все: листівки із зізнаннями в коханні, маленькі привітання, телеграми. Пошта працювала дуже чітко. Я зберігав усі листи, вони були в мене скріплені стрічкою гумовою. Але моя двоюрідна тітка, у якої я на той час жив, не хотіла, щоб ми одружилися, і спалила їх», – пригадує Іван Павлович.

На щастя, сила і щирість почуттів допомогли перемогти всі обставини та відстані. «Сьогодні можу без перебільшення сказати: завдяки пошті у мене є прекрасна родина. Бо невідомо, як би все склалося, якби ми зі Світланою Георгіївною на три роки втратили зв‘язок. А так – вже 60 років живемо душа в душу», – із непідробною радістю зазначає наш герой.

Листи зберегли моє кохання, і тепер я дарую людям те ж тепло. Димов Іван Павлович, листоноша
Листи зберегли моє кохання, і тепер я дарую людям те ж тепло. Димов Іван Павлович, листоноша

Тридцять років життя Іван Павлович віддав залізниці – працював начальником потяга, об‘їздив увесь Радянський Союз. Розповідає: «Після виходу на пенсію якось проходив повз відділення поштового зв‘язку, і чогось так мені захотілося спробувати. Пригадалося, як по молодості бачив листонош, які із запалом намагалися якнайшвидше рознести газети, а потім із тими поштовими сумками – і гайда на пляж, до моря. Була в цьому якась романтика!»

Спробував – і вдалося! Вже 5 років Іван Павлович працює листоношею в Укрпошті: розпочинав в одеському відділенні №9, зараз – у №62. Але фактично ще поєднує два відділення.

Листи зберегли моє кохання, і тепер я дарую людям те ж тепло. Димов Іван Павлович, листоноша
Листи зберегли моє кохання, і тепер я дарую людям те ж тепло. Димов Іван Павлович, листоноша

Дуже вдячний Ященко Тетяні Олександрівні – начальнику першого мого відділення. Завдяки їй швидко адаптувався, влився у колектив і полюбив роботу. І зараз ходжу на неї, як на свято, отримую купу задоволення! Адже я завжди любив працювати з людьми. І тут – праця з людьми. Тим більше, вони переважно мого віку (сміється – ред.). Коли розношу пенсію чи пошту, мені інколи можуть запропонувати чай чи каву. І ось так, 5-10 хвилин поспілкувалися, посміялися, чаю випили – і вже додалося сил та енергії», – ділиться Іван Павлович.

Саме такі щирі та відкриті відносини і у колективі, і з клієнтами, а також безумовна підтримка дружини та всієї сім‘ї не дають нашому герою відчувати свій вік. Іван Павлович є дитиною війни – він народився 1 січня 1940 року. «Батьки були математиками, тож вирахували, мабуть, щоб на Новий рік подарунок був», – жартує він. Незадовго до народження сина родина на якийсь час поїхала до знайомих, котрі мешкали у селі за 50 км від Одеси. Там і народився Іванко, там родину і заскочила війна, тож вирішили залишитися в селі. «Там було легше, звичайно, вижити, ми мали чим харчуватися», – пригадує Іван Павлович. Попри війну, яка вирувала навкруги, він називає своє дитинство щасливим. «Ходили до саду, бігали на виноградники. Бомби наше село оминали. Що ще малим потрібно для щастя?!» Втім, добре пам‘ятає, як усі вибігали на вулицю і викрикували «ура!», коли війна закінчилася.

Її могли звати Меланія. Так захотіла мама. Наймолодша донечка народилася 1 грудня 1943 року, кола батько вже був на фронті. Йому одразу надіслали радісну звісточку про народження доньки. Коли ж довгожданий лист-трикутник із відповіддю принесла додому листоноша, у світі стало більше любові. Адже батько сам обрав ім’я для доньки — Любов, про що й написав у листі. Так і назвали.

Її могли звати Меланія, але у листі з фронту тато обрав ім’я Любов. Любов Куляш, листоноша

Сім’я Любові Василівни до війни мешкала на Кавказі в Ленінакані (нині м. Гюмрі, Вірменія. – Ред.). Її батько був військовим. Старший лейтенант Василь Данилович Телегей служив на кордоні з Туреччиною. Коли його забрали на фронт, дружина з трьома дітьми повернулася на Сумщину, звідки була родом. А вже в Україні й народилася їхня четверта донька Люба. Як виїжджали із Кавказу, мама закопала чимало своїх і батькових речей, сподівалася повернутися за ними по завершенні війни. Однак, повернувшись за кілька років, не знайшла нічого – всі речі, милі серцю спогади зникли.

Життя на новому місці облаштовували важко: війна, малі діти, а поряд немає надійного чоловічого плеча. Однак Василь Данилович дбав про родину навіть на відстані: весь час надсилав із фронту гроші. На той час офіцери зазвичай відсилали свою платню в тил своїм родинам. Однак це не були звичні грошові перекази. Поштою батько передавав фінансовий документ, який називався «грошовий атестат», а мати у місцевому військкоматі вже отримувала платню свого чоловіка. Так і виживали. І з надією чекали на повернення найріднішого чоловіка і батька з фронту.

Проте сподіванням не судилося здійснитися. Батько Любові Василівни з війни не повернувся. Зник безвісти десь під Берліном. Жодної звісточки не принесла більше поштарка, хоч як з надією не заглядала їй в очі молода дружина. Заповітного трикутного листа не було.

Найяскравішим спогадом повоєнного дитинства Любові Василівни стали величезні черги за хлібом, які вони з сестрою бігали займати. Нелегко доводилося. Однак виросла, вивчилася на інженера-технолога. За направленням приїхала у Луцьк. Працювала 12 років в хімчистці. За цю роботу навіть була удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора. Потім – аж до пенсії працювала на заводі синтетичних шкір. Після смерті чоловіка у 2002 році перебралася тимчасово до села, щоб займатися господарством.

Якось знайома, яка працювала на пошті, сказала: «Ви ж така жвава, швидко ходите, ідіть до нас листоношею». Любов Василівна пройшлася з нею по доставній дільниці – важко. Трохи вагалася, а потім погодилася, адже гроші зайвими не бувають, та й можливість допомагати родині з’явилася. Довго звикала, але колектив трапився добрий, дружний, всьому навчили, підтримували. І до людей на дільниці звикла, вже як рідні стали. Так і залишилася на пошті. І працює тут вже 15 років.

І сьогодні Любов Куляш йде до своїх клієнтів, серед яких чимало таких само дітей війни, як і вона, і несе їм не просто листи, пенсію, ліки, а надію й радість. Її виглядають, чекають з нетерпінням і дякують за щирість і можливість спілкування. А листоноша радіє, що може бути корисною людям і має можливість допомагати онуці й правнукам.

Весна. Буяють білим цвітом дерева, квітує бузок. Його запаморочливий запах ніби збиває Марусю з ніг… Дівчинка поспішає до школи. Стук-стук-стук… Раптом у відповідь загавкали сусідські собаки – почули хлопання бляшаної застібки її шкільної сумки через плече. Застібка була зламана, але іншої сумки, щоб ходити до школи Маруся не мала. А ця була особлива, військова – тато привіз її, коли повернувся з війни.

Люблю поштову сумку, адже вона нагадує татову фронтову. Марія Маркевич, листоноша
Люблю поштову сумку, адже вона нагадує татову фронтову. Марія Маркевич, листоноша

…Щовесни, коли зацвітають дерева й наближається День перемоги, Марія Василівна Маркевич, листоноша села Монастирське, що на Вінниччині, згадує батька і свою шкільну сумку, подібну до її поштарської, з якою зараз доводиться ходити сільськими дорогами.

На війну Василь Якимович Дубій пішов у 1943 р. Молодий хлопець, щойно одружившись, одразу став на захист рідної землі. Й відразу потрапив у самісіньке пекло – під Сталінград. Навіть отримав медаль «За оборону Сталінграда». І пішов з піхотою далі дорогами війни– ген-ген аж на Захід Європи.

У 1944 р. в родині Дубіїв знайшлася дівчинка. Назвали Марусею. Батько дізнався про народження доньки з листа. Ті паперові трикутнички були ниткою, що пов’язувала його з сім’єю й давали сил боротися й вижити, аби повернутися до дружини та доньки. А поки про перший зуб, перші кроки та слова читав тільки в листах, які приносила польова пошта. Сам теж писав, але по-чоловічому скупо й виважено: «Жив-здоров, чого і Вам бажаю. Скоро вернусь. Чекайте». Ті короткі звістки дарували родині невимовне щастя – живий! А потім приходив сум: коли ж повернеться?

Так сталося через рік. Василь Дубій отримав контузію, дійшов до Берліна, потім ще воював на радянсько-японській війні. Повернувся. Побачив свою донечку, підніс на руках високо-високо, а вона сміялася від захвату, бо - сонце, небо і тато поряд. Тато, про якого тільки чула від матері та ще бачила на світлинах.

Люблю поштову сумку, адже вона нагадує татову фронтову. Марія Маркевич, листоноша

Василь Якимович воював відважно. Адже за його спиною була рідна земля й родина. Про мужність рядового Дубія свідчать численні нагороди, яких був удостоєний: орден Вітчизняної війни, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією».

Вже минуло понад 20 років, як немає батька Марії Василівни. Однак він завжди у її спогадах, якими вона щедро ділиться зі своїми онуками. Не переривається пам’ять роду, уважно слухають онуки розповіді про прадіда й зберігають у своєму серці щемливі згадки про звитягу захисника рідної землі.

Люблю поштову сумку, адже вона нагадує татову фронтову. Марія Маркевич, листоноша
Про те, що мене звати Цецілія, я дізналась тільки коли закінчила школу. Василина (Цецілія) Цапець, листоноша

Життєва історія Василини Цапець розпочалася так.

1941 рік. 15 грудня. Розпал воєнних дій. Нацисти наступають по всій лінії фронту. Гуркотять гармати, звідусіль лунають постріли: то чередою заговорить кулемет, то подасть поодинокий голос гвинтівка. Принишкло сидять люди по хатах, боязко визираючи у вікна. Ледь жевріють у хатах каганці, і здається, що то місяць крадькома заглядає у шибки зажурених домівок. Саме в ті буремні часи й з’явилася на світ Василина Цапець.

На той час батька Василини – Івана Івановича Сасина – було етаповано у концтабір до Венгрії, де він пробув болючих 2,5 роки. Лише коли Василині виповнилося не повних три роки батька повернули на батьківщину у вкрай виснаженому фізичному стані. Не витримало серце й душа 33-річного Івана усіх побоїв, нестерпних катувань і нелюдських умов існування у концтаборі. Лише кілька дні його серце змогло справді насолодитися довгоочікуваним присмаком свободи на рідній землі. Врешті його душа 24 вересня 1944 р. відійшла у вічність. А маленька Василина так і не познайомилася із своїм батьком. Лише світлина залишилася на згадку. Матір же після війни вийшла вдруге заміж, а Василину залишила на виховання бабусі. Тож щастя повноцінної родини, материнської та батьківської любові Василина Іванівна так і не пізнала. Усю свою любов і ніжність віддавала їй сповна бабуся, яка була для неї найріднішою людиною у світі.

Історію про своїх рідних Василина Іванівна також довідалася від бабусі вже коли була понолітньою, бо в ті часи ніхто не волів згадувати про лихо, яке вдалося далеко не всім пережити.

У такому ж пізньому віці, коли документи вручали після закінчення 10 класу, Василина дізналася і про своє справжнє ім’я – Цецілією її за документами звали. А хрестили її Василиною, то й люди її так називали. Василина Іванівна каже, що на своє справжнє ім’я навіть не відгукується, коли чує. Та й не до вподоби воно їй.

Загалом же Василина була дуже кмітливою й розумною дівчиною. На відмінно закінчила 10 класів. Потім швейне професійно-технічне училище, де й провчитилювала 42 роки, із них 18 років обіймала посаду старшого майстра. Також заочно закінчила Львівський технікум легкої промисловості, а вищу освіту здобула у Київському інституті легкої промисловості. У 1991 р. її було нагороджено званням «Відмінник народної освіти України». Після виходу на заслужений відпочинок, майже 10 років займалася реалізацією лотерейних квитків у кіоску «Лото Забава».

З поштою життя пов’язала випадковість.

«На пошту потрапила випадково. Люблю багато читати на різні теми: й про природу, й про садівництво, й про моду, й про політику, й про історію. Та й мрію давню мала, коли б то газети продавати, я б їх усі перечитала. Скільки себе пам’ятаю, стільки й передплачую для себе по кілька видань. Ось якось передплатила дві газети й два журнали. Спочатку листоноша вправно носила, а потім перестала, тож вирішила піти у відділення і з’ясувати, що сталося. Чесно, йшла на пошту сваритися. Там, звісно, усе мені пояснили й сказали, що листоноша, яка обслуговувала наше село звільнилася, тому доставляти поки що нікому. Я вирішила допомогти дівчатам. Забрала усю пошту на село. Рознесла її. А коли настав час виплати пенсії, дівчата знову звернулися до мене із проханням допомогти їм знайти гідну людину на цю посаду. Вони надрукували оголошення. Я розвісила його, але людина так і не трапилася. Тожвирішила сама спробувати, хоч на той час вже була на заслуженому відпочинку. А чому б і ні: людей – люблю, спілкуватися – ще більше, та й знають мене тут усі. А ще моя мрія здійснилася: тепер поки сортую газети, усі перечитаю. Так я й стала листоношею», – розповідає Василина Іванівна.

Вже майже шість років Василина Іванівна торує стежки власного села, розносячи пошту, пенсії, товари і всяку-всячину своїм односельцям. Каже, що зараз лише просить у Бога здоров’я, щоб ще хоч кілька років попрацювати, бо дуже ж їй подобається на пошті.

Але однією поштою Василина Іванівна не обходиться. На громадських засадах працює заступником голови міської ради ветеранів України. Та й на виборах підпрацьовує секретарем комісії. Про себе каже:«Я бабуся – сучасна (навіть комп’ютер освоїла) й багата (маю двох синів, шетеро онуків і п’ятеро правнуків). На місці не сиджу, завжди знаходжу собі роботу. Люблю активне життя, бо в русі сила й енергія».

Три великі любові було в його житті. Перша — кохана дружина Марія, з якою поєднали долі в розпал Другої світової війни. Друга — єдина донечка Любомира, народження якої стало світлим промінцем у воєнне лихоліття. Третя — пошта, справа всього його життя, якій присвятив 45 років.

Три великі любові, яким не завадила війна: кохана дружина, єдина донечка, пошта. Микола Деревляник, ветеран Другої світової війни, ветеран поштового зв’язку

Про історію життя 102-річного Миколи Деревляника можна знімати фільм. Народився Микола Яношович Деревляник 1917 р. у місті Кобо (Угорщина) в родині залізничника. Ще немовлям втратив матір. Через рік батько одружився вдруге й забрав малого Миколку та його старшого брата до Буштино (на той час містечко в Чехо-Словацькій республіці, нині — смт Тячівського р-ну Закарпатської обл. — Ред.). У новій сім’ї народилося ще четверо дітей. Мачуха зі щирою душею ставилася до прийомних дітей і не відділяла від рідних, тож Микола Янович завжди шанував її як рідну неньку.

Пошани до людей і до всього, що оточує, навчав його батько. Цю батьківську науку поваги ветеран проносить крізь усе життя.

У 1936 р., коли юнакові було 19, пішов він добровольцем служити у чехо-словацьку армію. Прослужив 2,5 роки — і цей час став одним із найкращих спогадів всього його життя. Каже, що вийшов звідти іншою людиною: більш дисциплінованим, відповідальним. Ці риси потім прислужилися Миколі Деревлянику і в професійному житті. В армії був радистом-телефоністом, опанував азбуку Морзе. Та так добре вивчив, що й пам’ятає досі! Тож після демобілізації влаштувався на роботу в органи зв’язку в Хусті. Та не так вже й просто було на той час стати поштовим службовцем. Місця поштовика на державній службі Деревляник домігся на конкурсних засадах. Так у 1938 р. у житті Миколи Яношовича з’явилася пошта. Спочатку був телеграфістом в уряді Августина Волошина, прем’єр-міністра автономного уряду Карпатської України. У 1940 р. працював у головній касі. Микола Яношович на пошті був універсалом — будь-яку роботу міг виконувати, бо переконаний, що поштовик має знати роботу у всіх відділах пошти, має бути багатофункціональним.

Три великі любові, яким не завадила війна: кохана дружина, єдина донечка, пошта. Микола Деревляник, ветеран Другої світової війни, ветеран поштового зв’язку

А потім прийшли кохання і війна…

У 1941-му одружився зі своєю Марією, з якою познайомився у Хусті. Це було кохання з першого погляду. Дівчина саме поверталася з церкви, і молодий поштовий службовець одразу помітив її і вирішив провести додому. Весілля гучно не гуляли – бо ж війна, просто повечеряли. Однак наречена була вбрана у весільну сукню з фатою, а наречений – у святковий костюм. Через 2 роки спільного життя війна постукала в двері молодого подружжя – Микола отримав повістку на фронт. Пішов служити зв’язківцем. А потім польова пошта принесла радісну звістку від дружини про народження донечки Любомири. Читав рядки заповітного поштового трикутника і мріяв: от би виросли крила, щоб полетіти додому хоч на мить і пригорнути до грудей рідну кровиночку. Йому пішли назустріч, відпустили побачитися з донечкою. Коли взяв її на руки, думав тільки про одне: чи доведеться побачити доню ще колись? Із тими тривогами й сподіваннями знову пішов на війну. Набачився всякого – про воєнні жахіття згадувати й досі боляче. Та вистояв, витримав, повернувся до своїх дівчат.

По війні здоров’я дружини погіршилося, тож довелося Деревляникам із Хуста перебратися до Ужгорода. І вже тут, на ужгородському поштамті, Микола Яношович сповна присвятив себе улюбленій поштовій справі. 30 років пропрацював головним касиром – робота надзвичайно відповідальна і напружена. Однак виконував її завжди професійно, сумлінно й чесно. За це поважали співробітники та всі, хто його знав. За роки роботи жодна ревізія не знайшла у нього ніяких огріхів – такий лад у справах був. Навіть не вірили, що так може бути. А ще надзвичайно вражав усіх його каліграфічний почерк – цифри виписував так майстерно, ніби це була поезія.

У його трудовій книжці – понад 70 записів про заохочення та нагородження за плідну й чесну працю. Навіть після виходу на заслужений відпочинок він працював, щоб передати свій досвід молодому поколінню.

Три великі любові, яким не завадила війна: кохана дружина, єдина донечка, пошта. Микола Деревляник, ветеран Другої світової війни, ветеран поштового зв’язку

Микола Яношович переконаний, що саме завдяки улюбленій роботі так «нашпигував» свій мозок, що він до цих пір йому вдячний, і голова нічого досі не забуває. Визнає, що найкращим еліксиром у його житті була робота на пошті. І коли святкував своє 100-ліття, то одним із найкращих подарунків стали відвідини поштамту, в якому він пам’ятає розташування кожного кабінету, відділу, сейфа і всіх своїх колег, з якими звела його доля за майже півстоліття.

Той порядок у справах, який тримав на роботі, зберігає Микола Іванович і зараз. 35 років минуло, як не стало його вірної супутниці Марії. Зараз у свої поважні літа живе-порядкує сам – готує, прибирає, ходить за покупками. В його оселі – ідеальний порядок. Радіє, коли приходять у гості рідні – найкоханіша донька, зять та онуки. З донькою у нього надміцний зв’язок. Каже, що навіть думають і відчувають усе однаково. Любить людей, природу, життя, ходить у церкву. Стежить за тим, що їсть, намагається вживати якомога менше жирного та смаженого, гострого та солоного, ніколи не переїдає, не їсть після 16-ї, не вживає алкоголь. І почувається щасливим. Бо, вважає, що Бог дав йому багато: справжнє кохання, улюблену роботу й добре самопочуття.

Партнери проєкту