Нескорені:
Герої Укрпошти

Народився і виріс в Антонівці, поблизу Херсона. Хлопцеві був лише 21 рік, коли він прийшов в Укрпошту працювати водієм. Єгор завжди мав неабиякий хист до техніки: ще підлітком лагодив мопеди собі і друзям, у 16 років добре кермував авто, згодом отримав права і не лише їздив, а й сам ремонтував машину. Уже під час повномасштабної війни, 2024 року, закінчив політехнічний коледж за спеціальністю «галузеве машинобудування» та вступив до Херсонського аграрно-економічного університету. Вчився водити вантажівку, мріяв побачити світ, мати колись родину та великий дім…

Доброзичливість і небайдужість не дозволили Єгору залишитися осторонь у перші дні великої війни, коли інші розгубилися. Він допомагав волонтерам: розвозив воду, хліб, продукти, їжу для тварин. Працьовитий, активний, самостійний, відповідальний – він багато чого вмів.

В Укрпошті він також доставляв усе необхідне мешканцям херсонських сіл, адже поблизу лінії фронту Укрпошта часто залишається єдиним ланцюжком зв’язку з цивілізацією. 19 лютого 2025 року поблизу с. Станіслав поштову автівку вразив російський дрон. Єгор отримав важке поранення, кілька тижнів боровся за життя, але, на жаль, 29 березня 2025 року його серце не витримало.

Єгор Істранов мав багато щирих друзів. Дуже любив маму, сестру і бабусю. Був доброю і надзвичайно світлою людиною. І таким ми його пам’ятатимемо.

Спочивай з миром. Світла пам’ять…

Юрій працював начальником пересувного відділення Укрпошти в місті Гайсин. Доброзичливий, веселий, готовий допомагати — таким згадують його колеги, друзі, близькі та рідні. Юрій був мудрим і впевненим керівником, який власним прикладом мотивував працювати якнайкраще.

На початку повномасштабного вторгнення він без вагань пішов захищати Батьківщину. Спочатку — до лав десантно-штурмових військ, а згодом — у складі 1-го аеромобільного батальйону 77-ої окремої аеромобільної бригади.

10 січня, відбиваючи штурм росіян неподалік села Лозова Ізюмського району Харківської області, Юрій загинув.

Приклад справжнього патріотизму та відваги, з якими Юрій до кінця виконував свій обов'язок громадянина і воїна, закарбовано в нашій пам'яті і в наших серцях.

Назавжди в строю! Вічна слава Герою!

Олег був людиною, на яку завжди можна було покластися. Він працював водієм в Укрпошті, і його робота мала особливу місію — доставляти не просто посилки та листи, а важливі звістки, підтримку, тепло від рідних. Колеги цінували його професіоналізм, уважність і відданість справі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег рішуче став на захист України, хоробро та цілеспрямовано виконував бойові завдання в гарячих точках.

30 грудня 2024 року, після двох місяців боротьби з наслідками тяжкого поранення, Олега не стало. Але пам’ять житиме в кожній історії, яку розповідатимуть про нього рідні та друзі.

Вічна шана і безмежна вдячність Герою!

Дмитро працював оператором поштового зв’язку в рідному Фастові, завжди був відповідальним і уважним до деталей. Його рішучість і вміння долати виклики проявилися ще під час строкової служби у Збройних Силах, де він став старшим солдатом і отримав пам’ятний нагрудний знак від «Національного Університету Оборони України».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро вже в перший тиждень прийшов до військкомату та добровільно вступив до 8 окремого стрілецького батальйону окремого кулеметного взводу. Під час служби він здобув різний військовий досвід — від мінометника до оператора БПЛА.

4 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Дмитро загинув від влучання ворожого FPV-дрона.

Історія хороброго воїна, люблячого сина, чоловіка та батька назавжди залишиться частиною нашої боротьби та нашої пам’яті. Слава Героєві!

Чуйність і готовність завжди прийти на допомогу — таким усі знали Нікіту і під час роботи охоронцем в Укрпошті, і під час служби у лавах ЗСУ.

Його допитливість і наполегливість відкривали нові горизонти в технічній сфері: ще будучи студентом «Житомирської Політехніки» та Житомирського військового інституту, Нікіта зробив понад 10 раціоналізаторських винаходів і відкриттів.

3 червня 2022 року Нікіта добровільно став до лав Збройних Сил України. Побратими цінували його за військову звитягу, щирість, доброту та оптимізм. Він умів підтримати й розрадити навіть у найтемніші часи.

За особливі заслуги молодший лейтенант, командир взводу став повним кавалером відзнаки «Знак Пошани», а також отримав відзнаки «Учасник бойових дій — Ветеран війни» та нагрудний знак Сухопутних Військ ЗСУ «За службу».

2 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання під Донецьком Нікіта загинув. Ми завжди будемо вдячні йому за захист.

Вічна пам’ять Герою! Чудовому побратимові, другу та сину.

Володимир більшу частину життя присвятив поштовій справі. Працював листоношею із супроводження пошти у Вінниці. Колеги любили його за людяність і щирість, цілеспрямованість і небайдужість.

У лютому 2023 року у Володимира розпочалася нова сторінка життя — військова: його призвали на захист рідної землі. Як гранатометник-навідник він мужньо виконував свій обов’язок, долав усі виклики воєнного часу. Отримав звання сержанта. Пройшов пекельні точки: села Спірне на Донеччині та Оріхове на Луганщині. За відвагу Володимир був нагороджений почесною відзнакою «Хрест 54-ї окремої механізованої бригади».

19 липня 2024 року Володимир загинув у бою поблизу села Роботине Запорізької області.

Дякуємо за чин! Світла пам’ять і слава Герою!

Лариса присвятила пошті понад 20 років життя, її цінували колеги й поважали клієнти. Починала як операторка у центральному відділенні Харкова. Накопичила поштовий досвід, піднімалася кар’єрними сходами. Початок повномасштабної війни зустріла начальницею пересувного відділення.

21 червня 2024 року разом із колегою Лариса доставляла пенсії у Вовчанську громаду, де саме тривали інтенсивні бої. Росіяни скерували ударний безпілотник у поштову автівку, внаслідок вибуху Лариса загинула.

Рідні, друзі, близькі й колеги завжди пам’ятатимуть її доброзичливість, небайдужість і надійність в усьому, що вона робила.

Вічна пам’ять і вдячність Героїні!

Гліб працював оператором поштового зв’язку в рідному Києві. Любив своє місто та його особливу атмосферу. Особливо його заворожував Поділ: старовинні будівлі, жвавість Контрактової площі, вулички, сповнені ароматами запашної кави й нелегкого історичного минулого. Це було його натхнення.

Поза роботою Гліб жив на повну. Він любив спорт, активний відпочинок. Часто виїжджав із близькими за місто, щоб відчути свободу серед природи. Ще однією його пристрастю була військова справа: Гліб із задоволенням відвідував тир і полігони, де разом із дружиною чи друзями відточував навички влучної стрільби. Тоді він ще не здогадувався, де доведеться використовувати ці вміння.

І ось 24 лютого 2022 року о п’ятій ранку Київ здригнувся від перших гучних вибухів. Повномасштабна війна… Гліб став на захист рідної землі, адже його дім, його вулиці, його свобода були тим, за що варто боротися.

18 червня 2024 року Гліб поліг у бою на Луганщині, поблизу Макіївки Сватівського району. Він віддав за незалежність України найдорожче — своє життя.

Наш обов’язок — пам’ятати. Завжди пам’ятати і бути вдячними. Вічна слава Герою!

Василь не терпів легковажності: якщо працювати — то чесно і відповідально, якщо воювати — то віддано й хоробро. В Укрпошті в Білогородці, що на Київщині, його знали як професійного водія, який виконував свою роботу з повною віддачею. Друзі та рідні цінували його за прямоту, відвертість і добре серце, яке ховалося за суворістю.

Із перших днів повномасштабної війни Василь став до зброї. Спершу разом із сусідами захищав Київщину у складі територіальної оборони, потім мобілізувався, боронив Схід, воював на гарячих напрямах.

28 травня 2024 року на Донеччині його життя обірвалося. Рятуючи пораненого побратима, Василь загинув.

Назавжди в строю! Слава Герою і наша вічна вдячність!

Здавалося, Роман встигав усе. На роботі — оператор поштового зв’язку, завжди професійний, активний і чуйний. Удома — опора для рідних, колекціонер, що захоплювався історією. Він збирав монети, брав участь у Хмельницькому клубі військово-історичної реконструкції та навіть сам виготовляв обладунки, костюми й амуніцію для участі в різних історичних фестивалях.

25 лютого Роман пішов добровольцем до лав Хмельницької територіальної оборони, а вже з 14 квітня брав участь у боях на Харківщині, Донеччині та Херсонщині. Став командиром відділення.

4 листопада 2023 року внаслідок поранення через ворожий артилерійський обстріл Роман загинув.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також — званням «Почесний громадянин міста Хмельницького».

Низькій уклін і вічна слава Герою! Дякуємо за чин!

Василь працював листоношею села Семʼянівка Полтавської області. Розсудливий і відповідальний, він доставляв не лише поштові відправлення та пенсії, а й добрі новини та усмішки.

З початком повномасштабного російського вторгнення Василь змінив професію листоноші на посаду стрільця і став до лав Збройних Сил.

Захищаючи Україну, 15 вересня 2023 року Василь загинув від вибухової травми в селі Стельмахівка Сватівського району Луганської області.

Ми памʼятатимемо кожен доставлений лист. І те, якою ціною виборюється незалежність!

Вічна слава Герою!

Віктор жив в Ужгороді, працював в Укрпошті кур’єром. За спогадами колег був відповідальним, веселим і дуже добрим.

Виріс на Закарпатті, у с. Порошково. З дитинства підтримував теплі стосунки з татом, мамою і братами. Ставлення до родини як до найбільшої цінності зберіг і в дорослому віці, коли одружився і став батьком сина і донечки.

Принциповість і любов до людей не дозволили йому залишатися осторонь, коли почалася повномасштабна війна. У березні 2022 року він добровільно став до лав Національної Гвардії України. Як сержант-командир розвідувального відділення взводу розвідки спеціального призначення не лише виконував важливі завдання у зоні бойових дій, а й подавав побратимам приклад мужності та щирості.

Підтримував і підбадьорював близьких. Навіть у найважчих умовах фронту ніколи не скаржився на втому і жорстоку реальність, яка його оточувала.

20 серпня 2023 року Віктор Божко виконував бойове завдання на Запоріжжі, поблизу села Роботине. Загинув під час мінометного обстрілу.

Ми пам’ятаємо і дякуємо за захист. Слава Герою!

Нашій колезі було лише 32. І 11 років свого життя вона присвятила пошті. Починала оператором у львівському відділенні, потім була заступником начальника, ревізором, технологом, згодом стала рекрутером. Уся робота була їй до снаги, Настя підходила до справи з усмішкою, завзято, поважала й любила людей, і вони віддячували їй взаємністю. На неї завжди можна було покластися.

Того літа Настя вже вибрала білу сукню-вишиванку й готувалася до весілля. Та окупанти вирішили інакше. В ніч на 6 липня 2023 року російська ракета поцілила у житловий будинок. Анастасія загинула на місці разом зі своєю мамою – епіцентром удару стала їхня квартира.

Про колегу та подругу розповідає начальниця відділу підбору персоналу Оксана Собчук: «Настя була як сонечко. Дуже світла людина. Завжди усміхнена, нічого поганого ніколи нікому не казала і не робила. Мала нареченого, з яким планувала пов’язати свою долю, але, на жаль, не встигла… У неї залишився старший брат, невістка, племінники… Це величезна втрата для нас, з якою дуже важко змиритися і прийняти. Всі, хто знав Настю, пам’ятатимуть її веселою, позитивною, доброю, квітучою…»

Обіцяємо: ми пам’ятатимемо. Сумуємо, Насте…

Водій за покликанням — саме таким був Іван. Щодня він дбав про те, щоб листи і посилки вчасно потрапляли до своїх адресатів. Уважний, відповідальний, завзятий — це виявлялося не лише у поштовій роботі: у вільний час він займався фермерством, вміло господарював на своїй землі.

Коли в Україну прийшла велика війна, Іван без вагань став на захист країни. Долучився до лав ЗСУ і використав свій життєвий досвід у новій реальності — служив командиром бойової машини.

29 червня 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Роботине Запорізької області, Іван віддав своє життя за Батьківщину.

Честь і слава хороброму воїнові!

Віталій працював кур’єром Укрпошти в Києві, але в юності вчився на суднового кухаря. Саме тому він часто радував рідних і колег смачними стравами. Любив, коли довкола панують тепло й сміх, цінував дружбу і щирість, у вільний час вирушав із близькими у цікаві активні мандрівки.

24 лютого 2022 року Віталій став на захист України. Він вступив до добровольчого формування територіальної громади села Рожівка, з 5 червня мобілізувався до Збройних Сил. Майже рік виконував бойові завдання в окремому мотопіхотному батальйоні мінометної батареї в Донецькій і Запорізькій областях.

20 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання під селом Дубово-Василівка Донецької області Віталій загинув.

Слава Героєві і вдячність за захист вільного майбутнього України!

Ввічливий, уважний, доброзичливий — таким був для мешканців своєї громади листоноша Олександр. Його турботливе ставлення і щира усмішка робили особливою кожну доставку.

У 2015–2016 роках Олександр проходив службу в АТО як розвідник-кулеметник розвідувальної роти. З початком великої війни повернувся на фронт, цього разу як водій-слюсар ремонтної роти бронетанкового озброєння. Завдяки його вмінням і навичкам пошкоджена техніка швидко поверталася в стрій, щоб нищити ворога.

19 грудня 2022 року життя Олександра обірвалося.

Низькій уклін і вічна слава Герою!

Андрій працював листоношею із супроводження пошти в Білгород-Дністровському. Він не просто дбав про безпеку відправлень — він завжди був надійним та організованим. Комунікабельний, доброзичливий, відповідальний — таким його знали колеги та друзі.

Його життя було сповнене руху. Спорт, військова служба, — він завжди йшов туди, де можна було випробувати себе, відчути свободу і вир життя.

Коли настав час захищати Україну, Андрій рішуче став до лав захисників. 19 жовтня 2022 року під час наступальних дій на Херсонщині він загинув, віддавши життя за нашу свободу.

Світла пам’ять і вічна слава Герою!

Олена працювала менеджеркою з торгівлі, була душею колективу, створювала атмосферу довіри, взаєморозуміння та підтримки. Колеги поважали її за професіоналізм, а друзі та рідні — за доброту, небайдужість і тепле ставлення до оточуючих.

Її життя обірвалося 30 вересня 2022 року. Олена загинула разом із понад 30 людьми в Запоріжжі, коли російські війська обстріляли гуманітарну колону. Того дня Олена їхала до мами, що залишалася на окупованій території. Хотіла обійняти рідну людину, але не встигла…

Скорбота й гнів у наших серцях не дозволять забути жодної втрати, жодної занапащеної людської долі.

Вічна пам’ять Олені!

Сергій працював електромеханіком в Укрпошті у місті Жовква. Був щирим, уважним і сумлінним, досягав цілей у всьому, за що не брався. На початку 2000-х Сергій віддано служив у ЗСУ, наполегливо навчався в інституті. Багато уваги завжди приділяв найдорожчим людям — друзям і рідними.

Коли розпочалася велика війна, Сергій не вагаючись став на захист країни — як доброволець приєднався до побратимів 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Служив стрільцем-санітаром, завжди був готовий виконувати бойові завдання, адже чітко усвідомлював, за що бореться.

26 червня 2022 року в бою біля села Вовчоярівка Сіверськодонецького району Луганщини Сергій віддав життя за мирне майбутнє нашої країни.

За мужність і відвагу Сергія нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня і орденом «Хрест героя» (посмертно).

Вічна пам’ять і честь Герою!

Завдяки Валентину все завжди працювало як треба — слюсар-сантехнік Укрпошти контролював роботу до дрібниць. Його небайдужість, уважність і доброта були прикладом і натхненням для колег і друзів.

У 2015–2016 роках служив в АТО, отримав подяку від командування. 2022 року повернувся до Збройних Сил, щоб знову боронити Україну від російської навали. У перший тиждень Валентин потрапив до однієї з найгарячіших точок — до Волновахи. Всупереч надзвичайно складним і небезпечним умовам, йому вдалося вийти з оточення. Пізніше служив у розвідвзводі 93-ої бригади «Холодний Яр».

21 червня 2022 року, рятуючи побратима у бою поблизу села Дібрівне Ізюмського району, Валентин загинув від уламкового поранення. У серпні того ж року був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Хоробрість і відданість Валентина назавжди залишиться прикладом для всіх нас. Слава Героєві!

Олег працював водієм Укрпошти в рідному Дрогобичі, віддано та уважно брався за будь-яке завдання, відповідально виконував навіть найскладнішу роботу.

Воював на Сході України з 2016 року. З перших днів повномасштабного вторгнення повернувся на передову й боронив Україну на гарячих напрямках фронту.

12 квітня 2022 року Олег загинув поблизу Попасної від ворожого танкового обстрілу.

Вічна слава Героєві, що поклав своє життя заради майбутнього України!
Назавжди в строю!

Олександр керував поштовим відділенням в Одесі, був безумовним лідером — розсудливим, справедливим і чесним.

Прагнення справедливості не дозволило Олександрові залишатися осторонь, коли росіяни вдерлися на нашу землю. Він захищав Україну в АТО, служив із 2016 по 2019 рік. Із перших днів повномасштабного вторгнення повернувся до війська.

18 березня 2022 року під час ракетного обстрілу Миколаєва Олександр загинув.

Вічна слава Героєві за любов до України до останньої хвилини! Вічна подяка і пам’ять!

Ельміра ще зовсім юною обрала професію листоноші пересувного відділення. Молода, енергійна, щира дівчина зростала в багатодітній родині, тож добре розуміла, наскільки важлива для людей її робота, добре слово та підтримка.

Після 24 лютого 2022 р. Ельміра продовжила працювати, адже знала, що на неї чекають, а надто старенькі клієнти у віддалених маленьких селах.

5 березня 2022 року разом із колегою-водієм Олексієм Галчанським Ельміра вирушила на пересувному відділенні з Оріхова Запорізької області, щоб доставити пенсії та пошту за маршрутом Оріхово, Омельник, Єгорівка та Новоселівка. На приїзд пошти дуже чекали клієнти. Дорогою між Єгорівкою та Новоселівкою назустріч поштовій машині виїхав ворожий танк. Автівку, в якій їхали поштовики, розстріляли.

Ельміра та Олексій стали першими жертвами російсько-української війни у великій родині Укрпошти. Ельміра нагороджена орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Завжди пам’ятатимемо працівників, чиї турбота й цілеспрямованість мотивували їх до останньої хвилини.

Світла пам’ять!

Олексій був водієм пересувного відділення, що базувалося в Оріхові й обслуговувало довколишні села. Роботу свою цінував і пишався нею, адже щодня мав можливість спілкуватися з людьми, допомагати їм, привозити пенсії, посилки та необхідні продукти. Дбайливо ставився не лише до клієнтів, а й до своєї поштової автівки, в якій завжди підтримував порядок. Веселий і товариський, Олексій з оптимізмом дивився у майбутнє й надихав колег, рідних і друзів.

Та мрії про щастя перекреслила війна. Попри небезпеку та активні воєнні дії на території Запорізької області, Олексій був налаштований працювати, їхати до сіл, де на пошту чекали старенькі.

5 березня 2022 року разом із колегою, листоношею Ельмірою Замотай, він виїхав з Оріхова на свій поштовий маршрут. Між Єгорівкою та Новоселівкою дорогу їм перегородив ворожий танк і відкрив вогонь по поштовому авто. Колеги загинули на місці.

Олексій нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Пишаємося хоробрістю наших працівників, які віддано допомагали громадянам навіть ціною власного життя.

Світла пам’ять!

Понад 10 років Тетяна працювала в Укрпошті операторкою зв’язку в Подільську Одеської області. 2019 року вона надихнулася прикладом свого чоловіка Олександра й вирішила стати військовослужбовицею.

24 лютого 2022 року Тетяна зустріла солдаткою 141-ої окремої радіолокаційної роти 14-ої радіотехнічної бригади імені Богдана Хмельницького повітряного командування «Південь». Наступного дня внаслідок російського ракетного удару по селищу Липецьке Одеської області Тетяна загинула. Нагороджена медаллю «Захисник Вітчизни» (посмертно).

Ворог відібрав життя неймовірної та вольової жінки, яка обрала стати на захист нашої держави. Укрпошті пощастило знати і йти поруч із Тетяною 10 років. Сумуємо й пам’ятаємо.

Слава Героїні і наша вічна вдячність!

До команди Укрпошти Олег приєднався незадовго до повномасштабного вторгнення – у жовтні 2021 року. Працював водієм на Волині, в селищі Маневичі.

Водійська майстерність і професійні навички прислужилися, коли у квітні 2022 року він став на захист батьківщини – мобілізувався до 16-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Служив механіком-водієм танкового взводу танкової роти.

До цього Олег уже мав не лише фаховий водійський досвід, а й воєнний: з 2013 по 2015 роки проходив строкову службу в Національній гвардії, 2014 року брав участь в АТО у Донецькій та Луганській областях.

22 вересня 2022 року російські окупанти вдалися до чергового артилерійського обстрілу в районі с. Опитне, біля м. Бахмут на Донеччині. Захищаючи Україну, під час бойового завдання старший солдат Олег Миткалик загинув.

За хоробре та самовіддане виконання військового обов’язку 15 вересня 2023 року Олега нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Слава Герою, наша вдячність і вічна пам’ять!

Андрій Кобилянський народився в м. Гайсин Вінницької області.

Відповідальний, принциповий, чесний, 27 років присвятив юриспруденції: працював слідчим, згодом – прокурором, мав класний чин, був полковником юстиції. А коли вийшов на пенсію за вислугою років, вирішив опанувати нову професію та влаштувався водієм в Укрпошту. На жаль, не минуло й місяця, як почалася повномасштабна війна.

За тиждень Андрій мобілізувався, пройшов короткий вишкіл, а 1 квітня 2022 року вже вирушив на Схід у складі 9-ї роти 3-го механізованого батальйону 110-ї окремої механізованої бригади. Як командир БМП захищав Авдіївський напрямок.

Незважаючи на сум’яття початку великої війни, стрімку зміну подій, відсутність налагодженого забезпечення зброєю та ворожі ІПСО, підрозділ міцно тримав оборону. 21 квітня 2022 року українські захисники прийняли нерівний бій біля села Новобахмутівка Донецької області. Того дня полягло багато воїнів 110-ї бригади. Внаслідок вибухової травми Андрій загинув.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Рідні, друзі, близькі, побратими та колеги завжди зберігатимуть у серці пам’ять, любов і вдячність. В Андрія залишилися дружина Оксана та двоє синів – Валентин і Данило.

Вічна слава Героєві!