Привіт. Мене звати Тата Кеплер, і з 2014 року я волонтерю.

До повномасштабного вторгнення очолювала найбільший коктейльний бар у країні, а з 24 лютого вся моя робота — волонтерство. Але я не жаліюся, бо це насправді свідомий вибір, мій і моїх друзів.

Знаю, дуже багато людей зрозуміли, що не можуть стояти осторонь трагедії, яка з нами відбувається. І я створила проєкт, що називається «Птахи». Ми займаємося тактичною та цивільною медициною.

Коли мене запитують про те, за чим я в собі сумую найбільше, то напевно можу сказати: мій сміх. Раніше дуже голосно сміялася, але вже давно так не сміюся. Мені хочеться повернутися до цього стану, але, на жаль, це здається не дуже можливим.

Нещодавно так сталося, що була вимушена поїхати на зустріч у Європу на чотири дні. Заїхала в Париж, і в найулюбленішому музеї підійшла до моєї найулюбленішої картини, яка називається «Зоряна ніч над Роною». Здивувалася тому, що зрозуміла: досі щось відчуваю, коли на неї дивлюся. Всередині щось залишилося від тої Тати, яка любила мистецтво, подорожі, срібні браслети, книжки й червоні помади.

Важливо згадати, що приносить нам радість. Розумію, як це важко в нинішніх умовах, коли все нещадно й безжально нищиться навкруги і коли бачиш, як руйнуються твої міста й намагаються вбити твою країну. Але іноді треба собі нагадувати про те, що важливо не губити себе. Знайти хоч щось, що колись тебе тішило, і часом про це згадувати. Щоб дивитися в дзеркало і бачити себе. Дякую дуже.