У липні в Римі пройшла велика міжнародна конференція Ukraine Recovery Conference 2025, де Україна вкотре довела світові: попри війну, ми працюємо, тримаємося й відновлюємося.

Звісно, уявити презентацію України без Укрпошти неможливо. Тому представники Уряду попросили встановити модульне відділення компанії безпосередньо у місці проведення заходу. Точнісінько таке саме, як і ті, що допомагають Укрпошті швидко відновлювати надання послуг у прифронтових регіонах та всюди, де ворог знищує та пошкоджує будівлі.

У межах експозиції Укрпошта продемонструвала 19 видів поштових марок та 5 видів сувенірних буклетів. Через філателію вдалося не лише розповісти світові про історію й культуру, а й про стійкість українців. Експозиція наочно показала, що Україна, попри війну, продовжує не тільки боротися за незалежність, а й жити, працювати та розвиватися.

Команду Укрпошти в Римі серед інших представляла Вікторія Степаненко з Харкова. Ми поговорили з нею після повернення й хочемо поділитися її враженнями. Далі – пряма мова.

– Пам’ятаєте перші враження, коли дізналися, що обрали саме вас?

– Коли сказали, що їдемо, звісно, зраділа й водночас страшенно розхвилювалася, адже це така велика відповідальність і водночас честь. Хотілося не просто перекладати чи бути «супроводом», а донести нашу правду: як ми працюємо попри все, що відчуваємо щодня, як живемо в умовах постійної небезпеки. Я розуміла, що маю можливість говорити від імені тих, хто щодня виходить на роботу під звуки сирен, – і хотіла, щоб нас почули, побачили й зрозуміли.

– І ось ви в Римі. Що найбільше запамʼяталось?

– Ой, багато чого. Місто неперевершене, усе нове, купа вражень. Але головне, що закарбувалося в пам’яті, – як іноземці впізнавали логотип «Укрпошти»! Проходили повз, усміхалися й вигукували: «Ukrposhta! Wow!» (Ого! Укрпошта!). Дуже приємно було це чути.

– Хтось цікавився нашим відділенням?

– Іще б! Мала чимало клієнтів з усіх куточків світу. Черга навіть була, як у перші дні місяця у нас у відділеннях. Ті, хто працює операторами, мене зараз дуже добре зрозуміють. Тоді подумки сміялася, що «Укрпошта» мене навмисно загартувала, щоб підготувати до черги з іноземців до нашого відділення в Римі. (сміється) Та й українські компанії приходили, розпитували, як ми так швидко все зібрали й привезли. Один колега навіть пожартував: «Ми ще вантажимо, а Укрпошта вже працює!».

– Чим цікавилися? Запитували про Україну, про Харків?

– Та, ми ж із клієнтами завжди спілкуємося більше, ніж просто надаємо послугу. Так і тут: і про марку розказати, і про них запитати, а вони – про мене, про нас. Коли дізнавалися, звідки я, – часто казали: «Тримайтеся…». Було відчутно, що їм важко уявити, через що ми проходимо. Європейці живуть у зовсім іншій реальності, тому їм складно зрозуміти нашу буденність. Ми показували їм фото – як виглядають такі самі відділення, як у нас на виставці, після ворожих атак. Добре, що маємо можливість говорити про це, бо в них свої турботи, а такі розмови – це спосіб нагадати їм про Україну й про те, що є мільйони людей, для яких ця війна – не на екранах телевізорів, а щоденна загроза життю.

– Ви залишилися в Харкові. Що для вас означає продовжувати працювати у прифронтовому місті?

– Це складно. Попри обстріли, страх і втому я, як і мої колеги, щодня виходжу на роботу. Бо на нас чекають. У багатьох селах і містечках люди взагалі залишилися самі – це переважно літні люди, які не мають до кого звернутися. Для них колеги – зв’язок із зовнішнім світом, джерело надії, просто добре слово. Хочеться, щоб світ не забував: зовсім поруч із мирним життям, де літають пасажирські літаки й гуляють парочки вечорами, є інша реальність. Наша реальність. Де кожен день – це вибір триматися, працювати й вірити. Саме тому так важливо бути почутими. Кожна марка, кожен стенд, кожне таке відділення – це історія конкретних людей.

– Як вважаєте, не дарма з’їздили?

Й мови немає. Люди за кордоном не уявляють, у яких умовах ми надаємо послуги в прифронтових регіонах. Вони не знають (вірніше, не знали – вже у минулому часі), що ми не просто доставляємо листи чи посилки – ми часто єдиний місточок зв’язку з родичами та близькими, ми привозимо ліки, виплачуємо пенсії, доставляємо посилки ледь не в окопи на фронт. Про це треба говорити, це мають знати. Навіть попри те, що вони, мабуть, на щастя, ніколи не зможуть повністю нас зрозуміти, бо не переживали того, що переживаємо ми. Це наш спосіб нагадати, що Україна – жива, працює, тримається завдяки ЗСУ й попри ворога.